Ніхто з влади чомусь не помічає того, що колись затишний куточок центру поблизу колишнього «Молочного кафе» вже давненько перетворився на колгоспний двір, де кожний ставить авто там, де йому заманеться! Однак нікого це «не колише». Нікого, крім пішоходів, котрі витирають своїм одягом тісно припарковані один до одного автомобілі  і ледь не по стінах будинків можуть продертися через цю металеву барикаду на тротуарі.

Ніхто не звертає увагу на те, що європлитка, якою колись так любовно вимостили центр, під шинами авто розповзлася, тож пішоходи можуть ще й підвернути ногу. А до того, що там, саме на переході, в дощ розливається калюжа, яку не обійдеш, не перескочиш і не перепливеш, теж якось усім байдуже. Хто звертає увагу на дрібнички, коли є набагато важливіші проблеми? Однак така психологія не враховує того, що сьогоднішні дрібнички завтра переростуть у проблеми. Тож, як на мене, сьогодні можна і треба малими силами зробити те, що завтра вимагатиме значних затрат.

Я поділилася цими думками з однією знайомою. На що вона мені з патетичним обуренням сказала: «Ти що, не бачиш, що робиться в Україні? Як ти можеш про такі дрібниці навіть думати?».

Як на мене, нічого в Україні не робиться. А треба, аби щось таки й робили. і бажано, щоб кожен робив те, за що відповідає і за що отримує гроші. і те, що на користь людям.
За матеріалами газети "Галичина",№32-33.